Навчальний проект № 1 - Червона книга України

Давним-давно на планеті Земля жили тварини, птахи та риби, яких зараз вже не знайти. Були і рослини, які тепер на Землі не ростуть. Так сталося переважно через жадібність людини. Є види тварин, які повністю зникли, тому що людина вирішила збагатитися за рахунок їхнього смачного м’яса або привабливого оперення чи гарного хутра, шкіри. До того ж заводи й фабрики отруюють воду й повітря. Ліси вирубуються через видобуток деревини. А для деяких видів трав умови лісу були необхідні для виживання. Та й багато дерев і чагарників могли зростати тільки в лісі.

Учені підрахували, що за останні 400 років зникло понад 150 видів тварин і рослин! Тоді захисники природи вирішили об’єднатися і почати боротьбу з кривдниками нашої планети. Вони створили Міжнародний союз охорони природи, який із 1966 року став видавати Червону книгу. Книгу вирішили так назвати за пропозицією ватажка спеціальної комісії союзу охорони природи Пітера Скотта. Він вважав, що червоний колір — це колір небезпеки і він по-особливому привертає увагу й підкреслює важливість. Червона книга знаходиться в Швейцарії в м. Моржі. У неї донині заносяться назви видів тварин і рослин, яких на Землі залишилося дуже мало, і тому вони потребують особливого захисту. Любителі природи оберігають види, що вимирають, від браконьєрів, від хвороб, від голоду і поганих умов природи (довкілля, природного середовища). Взимку види рослин, тварин і птахів, занесених до Червоної книги, підгодовують, а влітку рятують від спраги. Якщо тварини захворіли, то їх намагаються вилікувати. Для того, щоб допомогти вижити рідкісним рослинам і тваринам, люди створили для них спеціальні парки та заповідники. У них категорично забороняється полювати або збирати трави. Якщо людина полюватиме на тварин чи птахів на території заповідника, то її вважатимуть браконьєром.

Найпершими тваринами, занесеними до Червоної книги, стали морські корови. Уперше цих дивних тварин виявила експедиція мандрівників під проводом Вітуса Берінга. Морські корови паслися в заростях морської капусти. Тварини були схожі на нинішніх тюленів і вели себе з людьми дуже дружелюбно. Вони зовсім не боялися і сміливо підпливали до човнів. Така безтурботна довірливість згубила морських корів. За 200 років людина повністю винищила цей вид тварин.

Червона книга видається не тільки на міжнародному рівні, а й на державному. Так, 1966 року була видана Міжнародна Червона книга, а 1980 року — Червона книга України.

Червона книга України — основний документ, у якому узагальнено матеріали про сучасний стан тварин і рослин, що є рідкісними або знаходяться під загрозою зникнення. На підставі матеріалів Червоної книги розробляються наукові і практичні заходи, спрямовані на охорону тварин і рослин, відтворення і раціональне використання.

У цій книзі є різні сторінки: чорні, червоні, жовті, білі, сірі, зелені.

Червоні сторінки містять напевно зниклі види (вони не траплялися у природі протягом кількох років, проте, можливо, збереглися у недоступних місцях).

Жовті сторінки містять види, які перебувають під загрозою зникнення (кількість особин швидко скорочується, подальше існування їх неможливе без здійснення спеціальних охоронних заходів).

Білі сторінки — списки рідкісних видів (не перебувають під прямою загрозою зникнення, але трапляються в такій незначній кількості або на обмежених площах, що можуть незабаром зникнути).

Сірі сторінки — невизначені, маловідомі види (через обмежені відомості про них неможливо оцінити їх сучасний стан).

Зелені сторінки містять поновлені види, ті, що раніше належали до таких, що зникають, але завдяки вжитим заходам нині вважаються врятованими від зникнення.

Чорні сторінки — зниклі види.

Ця книга незвичайна. Вона ніби звертається до людей зі словами: «Зупиніться! Подумайте, що ви робите і до чого це призведе!». Вона ніби попереджає кожного, хто візьме її до рук, що необхідно звернути увагу на ті види ссавців, риб, рослин й інших організмів, які занесені до неї. Вони є рідкісними, а деякі перебувають на межі вимирання, зникнення з різних причин, які пов’язані переважно з діяльністю людини. Ці види рослин чи тварин не можуть зберегтися й вижити без захисту з боку людини.

Рослини і тварини, занесені до Червоної книги, охороняються законом, їх заборонено знищувати. Не слід забувати, що серед зірваних квіток можуть бути представники видів, занесених до Червоної книги. Тож не поспішайте простягати руку за кожною гарною рослиною. Краще помилуйтесь нею і залишіть її квітувати, хай помилує погляд і порадує зір інших.

Де росте?

Росичку в наших краях можна знайти скрізь на болотах, сфагнових мохах, торф’яниках. Якщо вам коли-небудь доведеться потрапити на лісові болота, придивіться пильніше, і ви напевне побачите на хиткому ґрунті, серед зеленого моху миршаві волоті непоказної рослини, що підносяться на довгих стебельцях із розетки незвичайних листків, густо вкритих тонкими війками.

На кінчику кожної війки тремтить блискуча крапелька. То і є росичка — хижа рослина середнього та північного поясу. Привабливо мерехтять її крапельки під сонячними променями, через що американці назвали рослину травою коштовних каменів.

Принаджена сяйвом муха сідає на листок. Ніжки її відразу прилипають до клейкого слизу. Комаха намагається вивільнитися, але борсання лиш посилює виділення слизу. Війки з краплинами схиляються до мухи, міцно обіймають її. Так починається процес перетравлення.

Чому потребує охорони?

В Україні кількість росичок скорочується через осушення та освоєння боліт.

Де охороняється?

Охороняється в Поліському природному заповіднику та заказниках Рівненської області.

Де росте?

Це багаторічна цибулинна рослина і один з рідкісних представників лісової фауни України, що належить до відомої родини Лілейних. Рідкісний тому, що за останні роки знайти таке квіткове чудо в мішаних і листяних лісах України — справжня рідкість. Крім свого яскравого і загадкового вигляду, лісова лілія володіє і лікарськими властивостями, особливо коріння, що призвело до частого викопування бульб і зникання цієї рослини з поля зору.

Лілія лісова досягає у висоту до 1,2 метри. В основному вона зустрічається у букових лісах, рідше — у хвойних. Лісова лілія розмножується насінинами, які знаходяться у шестигранній капсулі. Насіння проростає ще перед настанням осені і молоді паростки зимують під снігом. Навесні, після того, як розтанув сніг, молоді рослини починають швидко рости. Ближче до осені з’являються вже одна чи дві цибулини. Лише на четвертий або п’ятий рік рослина здатна розмножуватися насінням. Лілія лісова залежно від навколишніх умов може досягати віку до 20 років.

Вона утворює розкішні квітки із 6-ма блискучими пурпурово-червоними, вигнутими пелюстками. Комахи-запилювачі з’являються біля квітів під вечір. Запах ефіру є надзвичайно привабливим, і комахи впиваються нектаром аж до півночі. Потім вони відлітають, залишаючи прекрасну лілію на самоті з мовчазними старими буками та смереками.

Чому потребує охорони?

Останнім часом чисельність лілії лісової помітно зменшується. Це результат не лише зривання рослини на букети. Значної шкоди завдає виду випасання в лісах худоби, витоптування під час відпочинку. У народі значно перебільшують лікарські властивості цієї рослини. Це призводить до масового викопування цибулин. Препарати лілії лісової використовують у народній медицині лише для лікування опіків і гнійних ран.

Де охороняється?

Охороняється у Карпатському біосферному заповіднику, у природних заповідниках: Розточчя, Горгани і Медобори; у національних природних парках: Карпатський, Шацький, Ужанський, Синевир та Сколівські Бескиди; у Надсянському регіональному природному парку.

Де росте?

Це багаторічна трав’яниста рослина заввишки 20–40 см. Пелюстки жовтувато-білі, гофрований привіночок з червоним краєм. Розмножується насінням і цибулинами. Цвіте у травні-червні, плодоносить у червні. Поширений на висотах 1000–2000 м над рівнем моря в Альпах, на Балканах, у Південних Карпатах, Середземномор’ї. В Українських Карпатах — на Свидовецькому та Мармароському масивах.

Нарцисів існує приблизно 60 видів, 12 тисяч декоративних сортів. Усі види отруйні.

Латинська назва «нарцис вузьколистий» походить від імені героя грецької міфології красеня Нарциса. Видову назву утворено від двох латинських слів, що означають вузький і листок. Українська та російська назви — дослівний переклад з латинської мови.

Чому потребує охорони?

Ця рідкісна гірська рослина поширена лише в кількох місцях у Закарпатті, зокрема на Свидовецькому хребті. Росте вона на гірських та вогких передгірських луках, рідше серед заростей чагарників. Особливо великі зарості нарциса вузьколистого є на Хустщині біля села Кіреш. Це так звана Долина нарцисів загальною площею близько 15 га, єдине місце у світі, де нарциси ростуть у природі на висоті 180 м над рівнем моря. Ця долина оголошена пам’яткою природи.

Де охороняється?

Нарцис вузьколистий — рідкісний вид, його занесено до Червоної книги України 1980 року. Охороняється у Карпатському біосферному заповіднику.

Де росте?

Росте ця орхідея у листяних і змішаних лісах, на узліссях, на досить вологих вапнякових ґрунтах. Зозулині черевички називають квіткою мрії, бо зацвітають вони після насіннєвого розмноження на п’ятнадцятий рік життя, тому квітучі екземпляри зустрічаються дуже рідко. Насіння зав’язується не щороку, а лише за сухої теплої погоди. Під час вегетативного розмноження (із сплячих бруньок на кореневищі) генеративні пагони розвивають на другий-третій рік.

Стародавня легенда розповідає, що богиня краси Венера загубила чарівні, неповторні за формою, черевички. Проте вони не зникли, а перетворилися на рослину з чудернацькими, дуже красивими квітами. Зовні вони нагадують старовинний черевичок. Між чотирма червонувато-бурими пелюстками міститься сильно здута світло-жовта губа. Рослина зацвітає в кінці весни, привертаючи увагу не лише красою, а й ніжним ароматом ванілі.

Чому потребує охорони?

Чисельність скорочується через вирубування лісів, господарську діяльність людини, збирання на букети і викопування рослин, витоптування худобою.

Де охороняється?

Охороняється в околицях м. Кам’янця-Подільського та в Совиному Яру.

Де росте?

Вічнозелений низькорослий кущик 10-30 см заввишки. Назва пов’язана з великою отруйністю всіх частин, а особливо плодів і кори. Однак у народній медицині в невеликих дозах використовують як цілющі ліки, зокрема кору з лубом з успіхом застосовують як зовнішній засіб для лікування ревматизму. У народі вовчі ягоди називають боровим богуном, дібровкою, дубочком тощо. Завдяки великій кількості суцвіть кущики мають дуже гарний вигляд, тому не дивно, що в Європі їх ще образно називають альпійським бузком. Розмножується насінням і розростанням куртин. Крім того, рослина дуже декоративна і медоносна.

Росте цей кущ у світлих соснових лісах, на трав’янистих схилах з близьким заляганням крейди. Зрідка трапляється на правобережному Поліссі, північному Поділлі та в лісостеповій зоні. Рослина реліктова, відома з дольодовикового періоду.

Красиві червоні ягоди дуже гіркі на смак, неїстівні й, до того ж, отруйні. Відомо чимало випадків отруєння плодами вовчих ягід. Кілька червоних плодів-кістянок можуть викликати смерть людини. Дітям слід бути особливо обережними, не спокушатися покуштувати ці дуже привабливі за своїм зовнішнім виглядом ягоди.

Квіти у вовчих ягід пахучі, рожево-бузкового кольору, чимось нагадують бузок. Квітнути культура починає ще до розпускання листя і саме цим є привабливою. Квітки покривають практично всі гілки чагарнику і при цьому виділяють дуже приємний аромат, який приваблює безліч комах-запилювачів у сад. У теплому кліматі вовчі ягоди зацвітають уже в лютому — на початку березня. Зазвичай це явище доводиться на середину квітня. Але варто зауважити, що точні терміни багато в чому залежать від погоди і умов освітлення (в тіні цвітіння починається на тиждень-півтора пізніше).

Чому потребує охорони?

Чисельність вовчих ягід пахучих скорочується через надмірну кількість відпочивальників на природі, зривання на букети для продажу, а також через вирубування лісів для подальшої посадки сосни, яка витісняє іншу рослинність.

Де охороняється?

Вид включений до Червоної книги України. Потребує ретельної охорони. Вовчі ягоди пахучі охороняються на Черкащині в ботанічних заказниках: Русько-Полянському, Гайдарове та Михайлівському.

Де росте?

Тис ягідний — це дерево до 10–15 м, а інколи і 25–30 м заввишки або великий розлогий кущ. Листки у формі м’яких голок до 30 мм завдовжки, 2,5 мм завширшки. Живуть листки 6–8 років. Тис не має шишок. Ягідним його називають, тому що має червоні невеликі ягоди, схожі на намистинки.

Природно зростає в гірських лісах Європи, на схід до Карпат включно, у Карпатах, Прикарпатті та в горах Криму і Кавказу. На решті території вирощується лише у парках, ботанічних садах, дендропарках, присадибних ділянках. У нас, в Україні, тис вважають найдовговічнішим деревом. Вік цього релікта може сягати 4 тис. років. У минулому він був поширений по всій лісовій зоні Європи, але повсюдно знищений ще в XVII–XVIII столітті через дуже цінну деревину, яка не лише міцна, красива, але й має сильні бактерицидні (тобто протимікробні) властивості: вона вбиває навіть ті мікроорганізми, що є в повітрі. Будинок, у якому хоча би стельові балки зроблені з тиса, надійно захищений від хвороботворних інфекцій, що надзвичайно цінувалося під час масових епідемій.

Чим же цінна деревина тису ягідного? Вона майже непідвладна впливу часу, досить міцна, пружна і до цього має ще червонуватий відтінок, тому є чудовим матеріалом для будівельних, столярних, токарних робіт. У зв’язку з цим тис ще називали червоним, залізним і королівським деревом. У давнину його використовували для оздоблення княжих і королівських палаців. Воїни виготовляли з нього найкращі луки та гарматні ядра.

Ще його назвали негний–деревом завдяки дивовижній особливості його деревини, що не піддається гниттю. Про цю властивість тису знали ще здавна і тому нею користувались корабели, будівники підводних споруд, майстри побудови криниць.

У нас тис ягідний висаджують на приватних господарствах все частіше, тому що це одне з найбільш декоративних дерев: його стрижуть, надаючи різних форм. Із часів давньої Римської імперії завдяки різноманітним стрижкам крон із них утворювали так звані сади-звірі.Саме тоді і з’явилася мода на фігурну стрижку дерев і чагарників. А тис ягідний був неперевершеним екземпляром для такого виду мистецтва.

Чому потребує охорони?

Раніше тисові гаї вкривали велику частину Карпатських гір, але через високу цінність червоного дерева їх вирубали майже повністю. А росте тис дуже повільно. Найстаріше дерево за чотири тисячі років виросло лише на 4 м завтовшки. Згадка про розташування тисових насаджень збереглася тільки в назвах карпатських річок — Тиса, Тисмениця. Але, на жаль, кількість тисових дерев, та й інших у Карпатах, стала зменшуватись. Як і багато хвойних дерев ця рослина дуже поволі зростає, її насіння тривалий час не проростає, воно лежить в землі один рік, або і більше, поки не дозріє. У насінні, хвої та пагонах тису ягідного міститься дуже отруйний токсин. Він отруйний для людини і багатьох тварин, хоча, наприклад, зайці і олені, охоче їдять тис без шкоди для себе. Листки отруйні для коней та іншої худоби. Чим старіша хвоя у тиса, тим вона отруйніша. Мабуть, тому вчені античного світу називали його деревом смерті.

Де охороняється?

Тис ягідний занесений до Червоної книги України. На сьогоднішній день найбільші осередки тису — це: заповідний тисовий гай в урочищі Княждвір в околицях Коломиї Івано-Франківської області та буково-ялицевий праліс в долині протоку Торміанець у Високих Татрах в Словаччині.

Де росте?

Підсніжник — весняна цибулинна рослина. Ця квітка надзвичайно ніжна з невеликою білою головкою-дзвіночком, невисоким стеблом і довгими вузькими зеленими листками. Аромат проліска дуже тонкий і легкий. Чому підсніжник так назвали? Тому, що він росте з-під снігу — «під-сніж-ник». Ця маленька рослина може витримати навіть десятиградусний мороз. У цьому йому допомагає своєрідний «чохол» з тонких волосків біля основи стебла.

Наукова назва квітки — «галантус», що означає молочна крапля. Пелюстки схожі на краплі, а колір білий, як у молока. З настанням темряви квітка підсніжника закривається і стає дуже-дуже схожа на краплю молока. У підсніжника тільки два вузьких листа біля короткого стебла.

Підсніжник — лісова рослина. Ця красива і ніжна квітка виростає з маленької цибулини. У цій цибулині зібрані накопичені за літо й осінь поживні речовини. Хоч підсніжники виглядають крихкими, але вони добре вміють себе захистити. Їх цибулини отруйні, тож жоден гризун не сміє їх чіпати. Цибулини підсніжника містять речовини, які становлять небезпеку і для людини.

Зацвітає підсніжник негайно після сходження снігу, починаючи з січня, і цвіте до квітня.

Чому потребує охорони?

Підсніжники розквітають першими, ось і рвуть їх люди, не шкодуючи, хто для себе, а хто на продаж. Зривають оберемками, висмикуючи разом з цибулинами, затоптуючи квіти. Щоб зберегти цей вид квітів, учені занесли його до Червоної книги.

Підсніжник — символ краси і настання тепла, символ весни, і кожному хочеться потримати його в долонях, подарувати другу. Однак зірвані підсніжники швидко в’януть, оскільки холод їм більш звичний, ніж тепло кімнати. Кожному з нас треба пам’ятати, що коли ми зриваємо, купуємо або продаємо ці квіти, то наближаємо їх загибель. Їхня доля залежить безпосередньо від кожного з нас.

В Англії 19 квітня відзначають День підсніжника. Цього дня вся країна вкривається білосніжними квітами. Британці дуже люблять «молочну квітку» (так перекладається її назва з латинської мови) — висаджують на клумбах, біля будинків. А німці й французи називають підсніжники «сніговими дзвіночками». І ніхто їх не рве — милуються ними у лісах та парках.

Де охороняється?

Охороняють в багатьох природно-заповідних територіях, зокрема в Карпатському біосферному заповіднику, Карпатському, Ічнянському та «Вижницькому» національних природних парках, у природному заповіднику «Медобори».

Кожній людині відомо, що різні країни світу мають свій список, до якого занесені рідкісні та такі, що зникають, рослини й тварини. Є такі списки — Червона книга — і в Україні. В її останньому виданні, яке вийшло друком 2009 року, до списку внесено майже п’ятсот сорок видів і підвидів тварин і понад вісімсот видів рослин і грибів. І, на превеликий жаль, з кожним роком цей перелік тільки збільшується…

Дуже сумно від того, що в Україні налічуються і такі тварини, які зовсім зникли з нашої території. До них належать білочеревий тюлень і тюлень-чернець. Раніше цих тварин можна було зустріти на мисі Тарханкут у Криму та на Зміїному острові. Зараз від цих видів залишилися лише невеличкі групи, які ще можна зустріти біля берегів Туреччини, Болгарії та на туніських островах.

Але, на щастя, є й такі види тварин, яких чисельність збільшилась, а деяких навіть відновилась. Так, наприклад, зі списку рідкісних і видів, що зникають, було викреслено борсука і водяну полівку, оскільки їх чисельність збільшилась до безпечного рівня.

А зараз давайте з вами познайомимося з деякими рідкісними тваринами, які занесені до Червоної книги України і перебувають у групі ризику.

Де мешкає?

Колись, дуже давно, ця дика кішка мешкала майже на всій північній півкулі, де були лісові зони. Але люди століттями жорстоко переслідували цих дивовижних тварин і майже повністю винищили на більшій території Європи, і тому їх кількість стала мізерно малою.

У сучасному світі люди стали дбайливо ставитися до цих лісових красенів і всі вони потрапили під охорону закону. В Україні звичайну рись можна зустріти в гірських лісах Карпат. Також рисі мешкають на Балканах, в Польських Татрах, на Скандинавському півострові, у Прибалтиці, на Кавказі та в інших лісових зонах.

Свою назву (Felis Lynx) рисі отримали завдяки своєму крику, схожому на зловісний регіт. Lynx перекладається з латинської як сміх.

Це досить великі звірі на сильних високих ногах з дуже широкими і волохатими лапами. Тулуб у них короткий (80–105 см), хвіст також короткий, ніби обрубаний на кінці (20–30 см). Середня маса хижаків від 8 до 15 кг.

З боків голови на щоках яскраво виражені широкі баки, на кінчиках вух — китиці, які, ймовірно, слугують як антени, що сприймають коливання звуку і передають їх на середнє вухо. Хутро дуже густе, м’яке і пухнасте. Забарвлення змінюється від палево-димчастого (на північному сході) до іржаво-червонуватого (на півдні), зі слабко вираженими темними плямами.

Звичайні рисі воліють поселятися в глухих темнохвойних лісах, непрохідних чагарниках і скелястих горах на Крайній Півночі, Кавказі, а в останні десятиліття проникли і в камчатські ліси. Іноді хижаки розташовуються на окраїнах боліт і поблизу старих вирубок. Рисі можуть жити при температурі навіть до 57 градусів морозу. Вони з легкістю пересуваються по глибокому снігу. Поза сезоном розмноження рисі ведуть відокремлений спосіб життя. Кожен звір має окрему ділянку, межі якої мітить своїм запахом.

Рисі — відмінні мисливці, вдень вони відлежуються в лігвах, а з настанням сутінків стають активними. Ці хижаки добре лазять по скелях і деревах, відмінно плавають. Полювання починають із засідки, вибираючи місце, з якого добре все проглядається, і чекають, іноді лежачи годинами без руху, появи жертви. Рисі мають дуже тонкий слух і гострий зір. Рухаються рисі абсолютно безшумно. Побачивши здобич або виявивши свіжий слід, рисі дуже терпляче підкрадаються до неї, нападаючи великими стрибками. Стрибки хижаки здатні здійснювати до 4 м завдовжки. Бігають гірше, жертву переслідують на відстані не більше 80 м, після чого видихаються. У зимовий час рисі полюють на копитних, коли вони в глибокому снігу грузнуть. Узимку за добу одна рись з’їдає в середньому 2,5–3 кг м’яса. Рисі обережні звірі, однак людей не дуже бояться. У голодні часи заходять у села і навіть у великі міста. На людину нападають надзвичайно рідко і лише в разі самооборони.

Основним джерелом живлення рисі є зайці-біляки. Також хижаки харчуються тетерячими птахами, дрібними гризунами, іноді молодими косулями й оленями. Іноді можуть нападати на домашніх собак і кішок, а в лісі на дрібних хижаків типу лисиць і єнотовидних собак.

У травні-червні народжуються 1–5 (зазвичай 2–3) дитинчат, які прозрівають на 8–12-й день. Молодих звірів виховують обоє батьків. Для вирощування потомства самки споруджують в ямах, ущелинах скель, земляних печерах, занедбаних норах борсуків лігво, яке заздалегідь вистилається травою, шерстю та пір’ям. З матір’ю дитинчата тримаються до чергового гону. Потім молоді рисі починають самостійне життя і на два роки досягають статевої зрілості. Тривалість життя в природних умовах складає 15–20 років.

Чому потребує охорони?

Рисі були цінними хутровими звірами, тому раніше на них багато полювали. Сьогодні на зменшення їх чисельності впливає вирубка лісів, а через це і збіднення корму для них, а також браконьєрство.

Де охороняється?

Вид РИСЬ занесений і до міжнародної Червоної Книги, і до Червоної книги України. В Українських Карпатах їх налічується лише 350–400 особин.

Де мешкає?

Ці тварини живуть зграями. Їх можна зустріти не тільки у помірних та теплих водах Атлантичного й Тихого океанів, Чорного й інших морів, а навіть у річках та озерах. Спільними рисами всіх видів дельфінів є голе обтічне тіло, гнучке і мускулисте одночасно, сильно видозмінені кінцівки, що перетворилися на плавники, невелика голова з загостреним рилом і спинний плавник, який є у більшості дельфінів. На голові цих тварин добре виражений перехід між лобовою частиною і носом. Очі маленькі і бачать дельфіни погано, оскільки не користуються зором для вистежування здобичі. Носа як такого в нашому розумінні у дельфінів немає. Річ у тім, що дельфіни настільки пристосовані до постійного мешкання у воді, що ніздрі у них злилися в один дихальний отвір (дихало), яке розташоване на … тім’яній частині голови. Це дозволяє тваринам дихати, коли їхнє тіло занурене у воду майже повністю. Окрім носа, у дельфінів відсутні також вуха. Але слух у них є, просто він діє незвичайним чином.

Ці тварини мають досконалу ехолокацію! Вони вловлюють відбиту звукову хвилю і таким чином визначають місце розташування об’єкта. За характером звукових коливань дельфіни визначають також відстань до об’єкта і його характер (щільність, структуру, матеріал, з якого він зроблений). Без перебільшення можна сказати, що дельфіни буквально бачать навколишній світ через звуки і бачать його куди краще, ніж інші істоти!

Зуби у дельфінів численні (40–60 штук), дрібні й однорідні. Така будова зубної системи пов’язана з тим, що дельфіни тільки ловлять здобич, але не пережовують її. Тіло дельфінів абсолютно голе, позбавлене навіть найменших зачатків вовни. Більш того шкіра цих тварин має особливу будову, що зменшує тертя води і покращує властивості тіла під час руху у воді (їх гідродинаміку).

Оскільки дельфіни дуже рухливі і постійно переміщуються у воді на високій швидкості, зовнішній шар шкіри постійно зношується. Тому глибокі шари шкіри мають потужний запас регенеруючих клітин, які весь час діляться. За добу у дельфіна змінюється 25 клітинних шарів шкіри! Можна сказати, що ці тварини знаходяться в стані безперервної линьки.

З людиною дельфінів ріднить ще один маловідомий факт. Виявляється, незважаючи на відмінності у фізіології, дельфіни можуть хворіти на цілком людські хвороби, у неволі у них були зареєстровані випадки цирозу печінки, пневмонії та раку головного мозку.

Харчуються дельфіни виключно рибою. Вони віддають перевагу дрібній і середній рибі — анчоусам, сардинам. Техніка лову у дельфінів унікальна. Спочатку зграя дельфінів сканує товщу води за допомогою ехолокації і в разі виявлення косяка риби стрімко наближається до нього. По дорозі вони видають звуки особливої частоти, які викликають паніку у риб. Рибний косяк збивається в щільну купу, а дельфінам тільки це і потрібно. Наблизившись, вони спільними зусиллями ловлять рибу, часто при цьому видихають повітря, пухирці якого створюють навколо рибного косяка своєрідний заслін. Таким чином ці мисливці можуть виловити значну частину рибної зграї.

Дельфіни цікаві тим, що у них високорозвинена нервова система. Крім того, дослідження показали, що їх мозок схожий на людський, а звивин у корі головного мозку дельфіна вдвічі більше, ніж у людини. Кора їх головного мозку складається із 6-ти шарів (як у людини), а мозкових клітин у півтора рази більше. Дельфіни, як і деякі кити, видають ультразвуки, які використовують для спілкування й орієнтації. Цікаво, що кожен з дельфінів має свій тембр голосу. «Звертаючись» до «співрозмовника», дельфін імітує тембр голосу того, до кого «звертається».

У лексиконі дельфінів виявлено понад 30 звукових сигналів, одні з них попереджують про небезпеку, інші допомагають триматися зграї разом, але це тільки маленька частина розшифрованих звуків.

Напевно, ви чули про дельфінів-рятівників. Вони з легкістю рятують плавців, які тонуть, виштовхуючи їх на поверхню, щоб ті не захлинулись. Це може здатися виявом особливої доброти, але насправді це вроджений інстинкт. У самиці народжується тільки один малюк, розміром близько 1 м. Немовля живиться молоком матері приблизно 6 місяців. Дорослим дельфін вважається на четвертому році життя. Дельфіниха-мати підштовхує новонародженого дельфіна-маля до поверхні, де той робить свій перший вдих. Так само дельфіни підтримують біля поверхні своїх поранених товаришів. Отже, людина, що потопає, викликає у них інстинктивне бажання врятувати її.

Живуть дельфіни приблизно 35–40 років. Як і всі китоподібні, дельфіни сплять біля поверхні води. У сплячих дельфінів почергово спить то одна півкуля мозку, то інша. Цікаво, що слабкий удар хвоста змушує сплячу тварину підніматися на поверхню для чергового дихання.

Дельфіни дуже гарні плавці та професійні акробати. Під час швидкісного плавання вони не тільки ловлять рибу, але й здійснюють запаморочливі трюки. Дельфіни дуже полюбляють гратися та нерідко виплигують з води.

Чому потребує охорони?

Чисельність цих дельфінів зменшилася через полювання на них. Нині це заборонено. Проте не покращує їх кількість і забруднення води.

Де охороняється?

У неволі дельфіни білобочка не приживаються. Однак збільшенню їх популяції сприяє внесення цього виду до Червоної книги і заборона на їх промисел, яка діє вже понад 40 років.

Де мешкає?

По праву вважається одним з найбільших і найнебезпечніших наземних хижаків. Якщо він підніметься на задні лапи, то його зріст становитиме від 2,5 до 3 м. Вага представників різних підвидів коливається від 300 до 1000 кг.

Найбільший екземпляр був зловлений для Берлінського зоопарку на острові Кадьяк, розташованому біля південного берега Аляски. Коли гіганта поставили на ваги, всі охнули від здивування, побачивши там аж 1134 кг!

Колись давно бурий ведмідь був звичайним жителем густих лісів всієї Північної півкулі. З часом йому доводилося забиратися все далі в тайгу і в гори, щоб уникнути зустрічей з мисливцями і знайти досить різноманітної їжі. Сьогодні у світі налічується близько 200 тис. особин, 120 тис. з яких живуть на території Росії, 32,5 тис. на Алясці, 21,5 тис. в Канаді і трохи менше 14 тис.в Європі. В Україні цей вид зберігся тільки в Карпатах і частково в Київській та Сумській областях.

Мешкаючи в різних точках Земної кулі, вони істотно відрізняються між собою розмірами, але мають типову для всіх ведмедів будову тіла. Це потужний кремезний звір з короткими лапами, при цьому задні трохи довші за передні. Широкі і плоскі лапи з гострими 10-сантиметровими кігтями є головною зброєю ведмедя. Один сильний удар лапою — і великий зубр миттєво падає замертво.

І все ж раціон ведмедів на 75% складається з рослинної їжі. Харчуються вони ягодами, жолудями, горіхами, корінням і пагонами трав. Іноді перекушують комахами, дрібними гризунами, пташенятами, ящірками і рибою.

Здатні відібрати здобич у вовків або самостійно вбити велику тварину. Але найбільше ведмедики полюбляють мед, через що їх, власне, і назвали ведмедями (мед + веди) — вони знають (відають), де можна розжитися солоденьким медком.

До зими ведмідь нагулює підшкірний жир (до 180 кг) і з осені залягає в барліг. Барлоги розташовуються на сухому місці, переважно у ямах під захистом бурелому або під вивернутим корінням дерев. Рідше ведмеді викопують притулок у землі або займають печери й ущелини скель. У ведмедів бувають улюблені місця зимівлі, де вони збираються рік від року з цілої округи. У різних районах зимовий сон триває від 75 до 195 днів. Довше за всіх живуть у барлогах ведмедиці з ведмежатами, найменше — старі самці. На півдні ареалу, де зима малосніжна, ведмеді не залягають у сплячку взагалі. За період зимівлі ведмідь втрачає до 80 кг жиру. Зимовий сон у бурого ведмедя неглибокий; температура його тіла уві сні коливається між 29 і 34 градусами. У разі небезпеки тварина прокидається і покидає барліг, вирушаючи на пошуки нового. Іноді ведмідь не встигає за осінь як слід відгодуватись, тому серед зими прокидається і починає бродити в пошуках їжі; таких ведмедів називають шатунами.

Незважаючи на незграбний вигляд, бурий ведмідь виключно швидко бігає — зі швидкістю понад 55 км/год, чудово плаває і в молодості добре лазить по деревах (у старості він робить це неохоче). Одним ударом лапи ведмідь може зламати спину бика, зубра або бізона.

У теплому притулку з плиток м’яких гілок і моху, народжуються зазвичай 2 або 3 (максимум 5) крихітних ведмежати. Вони важать лише 350–700 г, нічого не бачать і не чують. Усю зиму відігріваються на теплому животі матері і харчуються її жирним молоком. Ранньою весною ведмежата виходять слідом за нею з барлогу і починають харчуватися ягодами й комахами. Узагалі вони завдають ведмедиці багато клопоту: тікають, лазять по деревах і б’ються.

Мати привчає їх до чистоти, регулярно занурюючи в найближчі струмки і дрібні річечки, а коли малюки підростуть, вони й самі із задоволенням купаються. Іноді ведмедиці допомагає одна з її дочок, що залишилася від попереднього виводка. Таких помічниць називають вихователями. Вони рознімають бійки, вчать братиків і сестричок лазити по деревах і здобувати собі їжу. Статевої зрілості ведмежата досягають в шестирічному віці, але до 10 років продовжують зростати. Живуть ведмеді в дикій природі близько 20 років, а в зоопарках у разі хорошого догляду — 50.

Чому потребує охорони?
Нині налічується не більше 300 особин бурого ведмедя. Серед причин зменшення його чисельності — вирубка лісів, браконьєрство.

Де охороняється?
Бурий ведмідь занесений до Червоної книги України.

Де мешкає?

Степовий орел — вид, що майже зник на території України. Зараз його можна побачити хіба що у зоопарках. Він вважається символом мужності та сили, його зображують на гербах багатьох країн, і дуже шкода, що, можливо, ми ніколи не побачимо його в небі.

Степовий орел — дуже корисний птах, оскільки знищує шкідливих гризунів. Він живиться переважно ховрахами, меншою мірою — мишоподібними гризунами. Навіть поширення орла степового значно залежить від поширення ховраха. Полює орел на гризунів у відкритій степовій місцевості. Здобич виглядає з повітря, ширяючи не дуже високо, а іноді й зовсім низько. На помічену тварину кидається стрімко, з напівскладеними крилами, виставивши вперед свої чіпкі пазурі. Часто полює і на землі, причому проходить значні відстані, а за потреби може досить добре бігати. Подовгу нерухомо очікує появи ховрахів, заховавшись біля нори або на будь-якому зручному підвищенні поблизу ділянки з норами ховрахів. Полює один, але в кормних місцях помічалися скупчення кількох птахів на невеликій площі. Мисливська ділянка орла в гніздовий період зазвичай відносно невелика, однак іноді птах полює і за кілька кілометрів від гнізда.

Розміщують гнізда переважно на землі, на будь-якому підвищенні (часто на горбках землі, накопаних байбаками) або на скиртах соломи чи сіна, переважно старих, що стоять не один рік. Зрідка гніздо будують на чагарнику або на низьких деревах. Цікаво, що іноді степові орли можуть відкладати яйця просто на землю, символічно позначити межі гнізда шкурками і кістками вбитих тварин, або ж облаштовуються у своїх торішніх гніздах, попередньо провівши косметичний ремонт.

Яйця відкладають з інтервалом у дві-три доби. Самка часто сидить і на порожньому гнізді ще до початку відкладання яєць, а з появою першого яйця починає насиджувати.

Насиджує переважно самка, упродовж 45 днів. Коли один птах сидить на кладці, другий стереже, перебуваючи десь поблизу; стривожені птахи віддаляються, ширяючи кругами. Пташенята від ранніх кладок з’являються з середини травня; здебільшого їх буває двоє, проте відомі виводки з трьох пташенят. Новонароджені пташенята степового орла покриті буро-сірим пухом, потім він змінюється нарядом більш світлих відтінків. Ці маленькі пухові грудочки зовсім безпорадні. Складно навіть уявити, що незабаром вони перетворяться на могутніх і сильних птахів. Наприкінці червня молоді птахи вкриті контурними перами, хоч і мають ще залишки пухового вбрання. І тільки приблизно через 60 днів після народження крізь пухове оперення остаточно пробивається перший пір’яний наряд. Він зветься гніздовим.

Молодих птахів годують обидва батьки, переважно ховрахами і мишоподібними гризунами. Молоді перебувають у гнізді близько двох місяців.

Степовий орел — великий і грізний птах, довжина якого досягає 85 см, а вага — 5 кг. При цьому самки трохи більші за самців. Представники даного виду стають дорослими у віці приблизно чотирьох років. Тоді ж вони набувають свій основний колір оперення — темно-бурий. Забарвлення молодих птахів швидше рудувато-буре. По краях рота у них видніється виразна яскраво-жовта лінія.

Зимують ці птахи в Африці та в Індії.

Чому потребує охорони?

Ще наприкінці XIX століття орел степовий був звичайним птахом багатьох степів України.

Однак, у зв’язку з інтенсивним переорюванням цілинних степів, з планомірним винищенням безграмотними землеробами ховрахів, застосуванням пестицидів і знищенням людиною його гнізд, чисельність орла степового почала різко зменшуватись, а до середини 80-х років ХХ століття він зовсім зник з території України. Нині іноді спостерігається на прольотах, зокрема на півдні України (Крим) з кінця вересня до середини листопада.

Де охороняється?

Степового орла внесено до Червоної книги України. Він добре розмножується в зоопарках.

Де мешкає?

Степова гадюка зустрічається на більшій частині Європи й Азії, у тому числі і на території України. Вона належить до сімейства гадюкових і досить отруйна.

Змії живуть скупченнями, іноді на одному осередку скупчення можна нарахувати до 160 особин на 1 кв. км. Природні зони, де мешкає степова гадюка, включають степ, лісостеп, передгірські і гірські райони. Її можна зустріти і на рівнинній місцевості, і високо в горах (до 2700 м над рівнем моря). Найчастіше змії цього виду живуть на схилах, берегах водойм, на луках, солончаках.

На суші пересувається досить повільно, крім того, вона відмінно відчуває себе в воді і може залазити на дерева й кущі, правда, не дуже високо. На зиму впадає у своєрідну зимову сплячку і прокидається лише, коли температура повітря досягає 6 градусів тепла. На період сплячки ховається у виритих норах гризунів або в ущелинах, між камінням, де її не потурбують морози. Сплячки завжди є поодинокими. Найбільш активна з кінця березня і до початку жовтня.

Зустріти гадюку не так просто, як здається. Вдень вона виповзає лише за крайньої необхідності або в нежаркі, прохолодні дні. Але найчастіше час її неспання — ранній ранок і вечірні, нічні години. У природі на цей вид можуть полювати хижі птахи, а також великі змії. Найчастіше харчується яйцями і пташенятами, яких може знайти. Крім того, в раціон входять ящірки, невеликі гризуни, яких вона в змозі проковтнути. Коли їжі мало, може перейти на більш дрібну здобич — комах (цвіркуни, павуки, бабки). Харчуючись сараною, гадюки цього виду надають серйозну допомогу людині в боротьбі з цими шкідниками. Їжа може перетравлюватися від 2 до 4 днів.

Уміння швидко адаптуватися до навколишнього середовища, невибагливість до умов життя дозволяють степовій гадюці доживати до 30 років. Середня тривалість її життя становить 15–17 років. Але за сприятливих умов бувають і довгожителі. У неволі степові гадюки живуть тільки 3–5 місяців, хоча їх намагалися розводити заради отримання отрути в тераріумах.

Чому потребує охорони?

На більшій частині території України чисельність степової гадюки як виду низька, у деяких районах вона вже зникла. Серед причин цього: розорювання земель, забудова, суцільне заліснення, перевипас або регулярне випалювання степових ділянок, знищення змій людиною, а також нелегальні масові заготівлі гадюк для утримання у серпентаріях.

Де охороняється?

Степова гадюка занесена до Червоної книги України. Охороняється в багатьох степових заповідниках.

Інформаційна довідка

РОСЛИНИ УКРАЇНИ, ЩО ЗНИКАЮТЬ

Росичка середня

Лілія лісова

Нарцис вузьколистий

Зозулині черевички справжні

Вовчі ягоди пахучі

Тис ягідний

Підсніжник білосніжний

ТВАРИНИ УКРАЇНИ, ЩО ЗНИКАЮТЬ

Звичайна рись

Дельфін білобочка

Бурий ведмідь

Степовий орел

Степова гадюка